Спочатку свекруха не злюбила невістку, яка виросла в дит будинку. Але незабаром та стала їй ближче рідної дочки

0
0

— Ніна Олександрівна, у вас все в порядку? — Аня дивилася на колегу по роботі і одночасно близьку подругу з тривогою. Ніна Олександрівна, а за стінами заводу — Ніна, завжди позитивна і життєрадісна, сьогодні була сама не своя. Погляд в нікуди, неуважність і якась відчуженість від усіх і від усього. — Аня, краще не питай! — відповіла вона подрузі і витерла сльозинку, намагаючись зробити це максимально непомітно. Аня, а вірніше — Анна Степанівна, пропрацювала з Ніною пліч-о-пліч майже 30 років. Знала про неї все, ну або майже все. За цей час вони стали ближче, ніж рідні сестри. — Ну, ні, дорога, так не піде! Підемо, я зроблю чай і ми поговоримо про те, про се. Як там твої огірки? Як Михайло? Приїжджав з сім’єю на вихідних? Михайло, молодший син Ніни Олександрівни, хлопець років 25-и, був один в один як батько, її ж чоловік. Працьовитий, відповідальний, серйозний не по роках. Все у нього складалося в житті. Одружився зовсім молодим, ще й 20-ти років не було, але живуть душа в душу. Двоє діток, кіт і пес, квартира і робота. Дівчину в дружини з дитячого будинку взяв. Ніна тоді переживала дуже. Не виходить з таких ось кинутих дітей хороших сім’янинів. Ну, по крайней мере, так люди кажуть. Але з сином не сперечалася, заважати не намагалася. Життя ж вона довга, все по місцях розставить. Дівчина, дружина Михайла, Людмила, виявилася маленьким чортеням. У всіх сенсах цього слова. Спритна, худенька, невисока, волосся, як смола і очі зелені-зелені. Зачаровувала своїм виглядом одним словом. Працювала, багато. В кондитерській. О третій ночі на роботу йшла, в два дня додому поверталася.

За її тортиками і тістечками черзі з ранку шикувалися. Будинки ні пилинки, все випрасуване, попрати, є наварено завжди. Дітки вийшли — диво! Обидва в садку, розумні, здорові. — Ніна Олександрівна, — з ходу видала Людмила, — не дав мені бог батьків, ви не проти, якщо мамою називати вас стану? Не сказати, що Ніна рада була, але перечити тоді не стала. Життя все по місцях розставить. А вона тим часом, як в гості з сином на вихідних приїде, поки онуків не було, та й потім, ходить за Ніною по дому, і по городу, і примовляє: — Мама, давайте грядки просапаємо. Зарості щось. — Мама, давайте вікна помиємо, брудні щось. — Мама, може пиріг спечемо поки чоловіки покрівлю перекривають. — Мама, вам в аптеку потрібно, зараз швидко збігаю. Ніна спочатку злилася — не в свою справу лізе, господарювати в чужій хаті намагається — а потім відтанула. Полюбила дівчину. Та й як не полюбити? Відкрита така, ні краплі зла в ній немає. І поговорити завжди рада і допомогти, і пошкодує, якщо треба. Були у них проблеми ще через квартирне питання, але Людмила квартиру від держави отримала. Вони тоді Михайлову однокімнатну, що в спадок дісталося, і Людмилину продали, іпотеку добрали, і велику взяли. Ось так і звикла вона до дівчинки, прикипіла, ближче рідної дочки вона їй стала. Чи не натішиться Ніна, що не нахвалиться. Ось тут то і почалися проблеми! Олена, старша дочка Ніни Олександрівни, невістку недолюблювати стала. -Що це ви, мамо, її так поважаєте? Все Людмила то, Людмила це ?! У вас своя дочка є! Їй і приділяйте увагу, внуки рідні є, а не від цієї безпородної! — З’їдає вона мене, Аня! Життя не дає! Я їй кажу: «Лена, ну що ж ти така зла і всім незадоволена?» «А чим мені задоволеною бути?

Нас ви так не поважаєте, в гості не кличете, діток не забирати! Все для Михайла і його дружини!» Кажу їй: «Лена, донечко, я ж вас всіх люблю однаково. Хто ж вам приїжджати забороняє? Ми ж і вас кожні вихідні кличемо, у вас же справи все! » — Зять, як одружилися, одразу заявив, мовляв я не при справах. Моя хата з краю, нічого не знаю. Чи не подзвонять зайвий раз, не приїдуть. Але ми то їм завжди раді. Ось тільки онуки, нічого крім телефонів не бачать, і навіть коли приїжджають. А Лена сама як в гості приходить, а не до рідного дому. Мама принеси, мама подай, мама прибери, — зітхнула жінка і очі опустила. — Ніна, ревнує донька, що ти так, все з часом налагодиться, заспокоїться. Не переживай так! — Чи не владнається, Аня, не заспокоїться, вона мені вчора умову поставила! — сказала жінка і сльози покотилися по щоках. — Яка ще умова? — Аня зовсім розгубилася. — Ноги, каже, моєї в цьому будинку не буде, поки ти цю приблуду тут приймаєш! Вибирай: або я і внуки рідні, або ця зі своїми. Уявляєш? Вона і з Михайлом все відносини порвала, вже років зо 3 як не спілкуються. І нас з батьком тепер звинувачує, що не любимо, не цінуємо її. — А ти що? — А я що! Промовчала. Чи не повернувся у мене язик сказати їй, що ця приблуда рідніше дочки мені стала, що мені ближче її дітки ніж доччині. Що як дочка приїде я себе прислугою в своєму будинку відчуваю, а з Людмилою душа співає. — І що, виставила Олену? — Ой, не виставляв її ніхто, сама поїхала. Бачить, мовчу я, слова сказати не можу, вона дітей схопила, зла наговорила і помчала. Такі ось справи, Аня. — І що тепер? — Не знаю, всю душу з нас з батьком витрусила вже. Сил немає. Поки так поживемо. Ось, як буває, що чужі люди рідніше рідних стають. Бережіть близьких.