У Наталії було два сини, один з них — прийомний, який виявився в результаті найріднішою їй людиною!

0
0
Дача площадью 66 кв.м. в г. Борисполе

Наталя в день свого народження зібралася з’їздити в гості до сина в місто. Жила вона в селі недалеко від сина. Автобус ходив туди два рази в день — о шостій годині ранку і о четвертій вечора. Довелося їхати на першому автобусі, так як залишатися ночувати у сина Наталі не хотілося, через ставлення до неї невістки Оксани. Була у неї одна проблема — автобус приходив в місто рано, і син з невісткою зазвичай в цей час ще спали. Доводилося сидіти на лавочці і чекати до восьмої ранку. Невістка її зустрічала непривітно. — Що вам, Наталя Федорівна, не сидиться в своєму селі? Ви ж стара людина, потрібно думати про своє здоров’я. Та й нам ваш приїзд дуже недоречний. Ви б хоч подзвонили, перш ніж їхати. Заміж Наталя вийшла в двадцять років. Майбутній чоловік її був старшим за неї на п’ять років і нещодавно, після того як заочно закінчив сільськогосподарський інститут, влаштувався працювати механіком в колгоспний гараж. Наталя працювала завідуючою колгоспним складом. Одного разу в клубі на танцях до неї підійшов симпатичний хлопець і запросив її потанцювати. — Саша, — представився він. Так вони і познайомилися, а після танців у клубу їх вже чекали місцеві хлопці. — Механік, ти, що наших дівчат проводжаєш? Тут є кому проводжати, — заявив найспритніший з них. — А ви можете написати заяву …., — відповів Саша. — У двох примірниках ……. Через сімдесят два тижні розглянемо, — додав він після паузи. Хлопці залишилися стояти, мабуть переварюючи почуте. Весілля було скромним. У чоловіка крім молодшого брата, який після закінчення інституту тільки що був прийнятий на посаду начальника житлово-комунального відділу в місті, нікого не було. Виховувалися брати в дитячому будинку. Батьки Наташі були людьми небагатими, обидва працювали в колгоспі рядовими працівниками.

Стіл накрили в будинку батьків. Запросили найближчих людей, де голова колгоспу і вручив їм ключі від будинку, який виділили Саші, як фахівця. Через рік Наташу відвезли народжувати. — Чекаю з двійнятами, проводжаючи її, сказав чоловік. Вони обидва мріяли відразу про двох малюків — хлопчика і дівчинку. Пологи пройшли нормально, народився хлопчик. Через дві години Наташі принесли зголоднілого синочка. Коли вона його погодувала, в палату зайшли лікар і завідувач пологового відділення Віра Василівна. Завідуюча добре була знайома з батьками Наташі. До її надходження до медичного інституту, вони разом з батьками жили в одному селі, були сусідами. — Сьогодні одна матуся народила синочка і написала відмовну. Закотила істерику і поїхала. Ми ніяк не могли її умовити. Хлопчик здоровий і дуже гарненький. Помовчавши, запитала Віра Василівна: — Ви ж двійню хотіли? Може, візьмете цього малюка? Шкода його віддавати в притулок. Та й чоловік ваш сам виховувався в дитячому будинку. Я думаю, що він не буде заперечувати? А ми оформимо вськ так, як ніби ви народили двійнят. Потім додала: — Якщо ви не хочете, ми можемо оформити усиновлення офіційно. Але для цього потрібно стільки часу, а дитині буде важко. Та й не відомо ще віддадуть його вам чи ні. Віра Василівна була хорошим фахівцем і просто чудовою людиною. Можливо, тому що вона добре знала сім’ю Наталі, вона і звернулася до неї з цим незаконним пропозицією. А можливо, в той час люди були іншими, більш людяними.

Наталя не могла вимовити ні слова, від натовпу на неї почуттів. — Ти подумай. Через кілька років нам спасибі скажеш, — додав лікар. І вони пішли. Увечері в лікарню приїхав Саша. — Я знаю, що таке дитячий будинок. Нехай оформляють народження двійні, — вирішив він. Зустрічати дружину з двійнятами Саша приїхав на головуючої «Волзі». Вручивши дружині величезний букет троянд, завідуючої — пляшку ігристого і коробку цукерок, він взяв на руки обох малюків. — Сідай, Мати-героїня! — пожартував він, — сам голова велів взяти свою машину. Водій відчинив перед Наталкою дверцята: — прокачано з вітерцем, як королеву! Вирішили вони назвати свого сина Павлом, а приймального — Петром, в честь апостолів, так як обидва народилися 12 липня. Діти росли різними. Якщо Петрик був хлопчиком ласкавим, то Павлик був сміливим і неслухняним. Обидва закінчили школу в рідному селі, обидва вступили до вищих навчальних закладів. І ніхто з них не здогадувався, що один з них — нерідний. Марина, дружина Петра, була жінкою привітною і до свекрухи не інакше як «мама», не зверталася. У Павла ж дружина Оксана, називала її тільки на ім’я по батькові і до неї ставилася з погано прихованим презирством. Жили вони в місті, в двадцяти хвилинах їзди на автобусі. Жили втрьох, онукові уже було п’ятнадцять років. Останній раз вони були у неї п’ять років тому, коли не стало Саші. Петро жив в Києві, але відвідували вони мати щороку. Приїжджали все вчотирьох, з двома онуками. Коли не стало Саші, Марина сказала: — Мама, переїжджайте до нас жити, що ви тут будете одна.

Тим більше — в своєму будинку. Важко буде без тата. — Поки ноги ходять, поживу ще, а там видно буде, — відповіла вона. Наталя сиділа на лавці біля будинку Павла, чекала, коли все прокинуться. Рівно о восьмій вона піднялася на другий поверх і прислухалася біля зачинених дверей. За дверима була тиша. — Сплять ще. Посиджу тут на сходах, — вирішила вона і села на сходах. Приблизно через півгодини пролунав звук дверей і на сходову площадку вийшов Павло. — Мама, знову ти? Оксана з сином поїхали відпочивати до Туреччини. А мені потрібно терміново бути на зустрічі з клієнтом. Вдома нікого немає. Візьми таксі і їдь додому, ввечері я подзвоню, — і він засунув їй двісті гривень, забувши при цьому про її день народження. Забувши і про те, що телефону у неї ніколи і не було. Наташа проплакала на автовокзалі до вечірнього автобуса. Вже підходячи до свого дому, вона помітила біля будинку легкову машину. Син Петро лагодив ганок, внуки кололи дрова, Марина пекла пиріжки. Стіл до її приходу був уже накритий. — З днем народження, мама, — привітали її син з невісткою. — Живи довго, бабуся, — додали онуки хором. Увечері після святкової вечері, коли невістка і внуки вляглися спати, Наталя підійшла до сина і сказала: — Петя, хочу перед тобою покаятися. Ми з татом для тебе нерідні. Ти у нас приймальний. Прости нас. — Так я знаю, мама. Ще в 10 класі дізнався, «добрі» люди сказали. Але вас не хотів з батьком засмучувати, тому й не питав нічого, — ласкаво відповів син. — Для нас усіх ти будеш завжди королевою, — додав він, нагадавши їй тим самим давно забуті слова водія «Волги».