Ми знайшли привід поїхати до свах у село. Побачивши її будинок – я не могла повірити своїм очам. Все, що мені хотілося — це непомітно залишити їй гроші.

0
0

Півроку тому ми одружили єдиного сина. Весілля вийшло трохи не таке, як ми собі уявляли. Ми із чоловіком досить заможні люди. У нас є своя власна фірма, чоловік-директор, я бухгалтер, справи йдуть добре, на життя нам вистачає. Син не захотів йти в бізнес, він вступив до медичного університету, хотів стати лікарем, як батько. Щоправда, Євгену забракло кількох балів, щоб вступити на державну форму навчання, але ми цю проблему швидко вирішили – перевели сина на платну форму – і Євген став студентом. Син постійно із захопленням розповідав про свою одногрупницю Олю, казав, яка вона гарна та розумна. А коли закінчив університет, привів цю Олю до нас додому і сказав, що одружуватиметься. Новини ми зраділи, одразу почали планувати весілля. Але Євген нас зупинив, мовляв, вони з Ольгою великої урочистості не хочуть, а просто підуть до РАГСу, а потім ми в сімейному колі відзначимо це в якомусь затишному ресторанчику.

Такий варіант мені не підходив, тому що я багато років мріяла про те, як покличу всю свою численну рідню на весілля єдиного сина. Грошей я на це ніяких не пошкодувала б. Розписалися молодята у липні; до ресторану приїхала наша сваха, мама Ольги. Проста така жінка відразу видно, що багато працює. Одягнена вона була просто, я навіть тоді подумала, добре, що ми не робили весілля, а то перед родичами мені було б соромно. Віра подарувала дітям лише 10 тисяч гривень, тоді як ми їм дали квартиру у центрі міста та автомобіль для сина. Посиділи ми в ресторані, сваха здебільшого мовчала, було видно, що в нашому суспільстві вона почувалася не комфортно. До дітей я особливо не втручалася. Євген із Ольгою влаштувалися на роботу, а ми з чоловіком допомагаємо їм чим можемо. Від Ольги я дізналася, що у її матері в суботу ювілей, 50 років. Мені не так хотілося привітати її, як дуже захотілося побачити, як вона живе. Тому ми вирішили поїхати до неї під приводом святкування дня народження. Купили сервіз та квіти, вирушили в дорогу.

Це була наша перша подорож до села. Коли ми на своєму дорогому авто під’їхали до будинку свахи, було здивовано, як вона живе. Сказати, що бідно, нічого не сказати. Віра теж дуже зніяковіла, побачивши нас на порозі. Але запросила нас увійти. На гостей вона не чекала, тому ми просто пили чай. За ті дві години, що спілкувалися, я захопилася цією жінкою. Незважаючи на те, що будинок був старий, у кімнатах було чисто. Город теж у ідеальному стані. До того ж, Віра щодня ходить на роботу, працює листоношою. Швиденько зробить свою роботу і біжить додому, бо вдома на неї чекає мама, яку вже протягом багатьох років Віра доглядає. Дочка ростила сама, Оля добре навчалася у школі, тому без проблем вступила на державну форму навчання до медичного університету. Мріє дівчина вивчитися та вилікувати бабусю. У будинку Віри було особливо затишно і тепло. Мені навіть не хотілося від неї їхати додому. За столом я непомітно витягла з гаманця 200 доларів і поклала конверт. — А ми ж забули Вас, сваха. Ось, це Вам, з днем народження, – посміхнулася я і простягла Вірі конверт із грошима.